10 правдивих історій про те, що ми дарма погано думаємо про людей

Як часто, дивлячись на ту чи іншу людину, ми робимо поспішні висновки? Той дивно одягнений, а цей не так дивиться. Але життя – непередбачувана річ і залишається тільки дивуватися тому, як ми часом помиляємося.

Тутка знайшов для вас 11 «підслуханих» історій, які переконливо доводять, що часто люди поводяться набагато краще, ніж ми звикли вважати.
Студент, який дивиться на всіх, як на лайно, ні з ким не спілкується, одинак. Навколишні засуджують його, а йому байдуже. Іду після пар додому. Бачу, він сидить в болоті і щось бурмоче в сльозах. Виявилося, бездомного кота збила машина. Допоміг, віднесли кота в найближчу клініку, оплатили все, забрали. В результаті кіт знайшов дім, а я друга. Два роки минуло, а кращої людини я не зустрічав. Зробив висновок: не варто судити про людей за зовнішністю або за відношенням до них інших людей, бо можна добряче помилитися.
Одного разу загубив портмоне, в якому було все (паспорт, водійське посвідчення і т. д.). Уже будучи вдома, роздумуючи, скільки ж я буду все це відновлювати, почув дзвінок у двері. На порозі стояв безхатько, і в руках у нього було моє портмоне. Він розповів, що знайшли його знайомі бомжі, грошей там майже не було, хотіли викинути. Він же на останні накопичені 120 гривень викупив його і приніс мені. Я віддав йому 2 000 гривень і подякував. Тепер Федір (так він назвався) для мене людина з великої літери.
Прийшла додому, ввімкнула воду у ванній, щоб ванна заповнилася, поки я прибираю в кімнаті. Але забула і влаштувала потоп. Піді мною офіс. Ну все! Уявила собі з’ясовування стосунків, сварки і т. д. На наступний день приходжу додому, а в дверях записка: «Дякуємо за потоп! Ремонт затягнеться надовго! Всім дали відпустку».
Дуже люблю собак небезпечних порід. А сама маю пітбуля. Жила в місті, багато сварилася з сусідами. Пес всім був винен. Дітям говорили, що він їх з’їсть, якщо підійдуть. Але одного разу підійшла 5-річна дівчинка і попросила погладити. У перше побачила в дитини такі сяючі очі. Вона за вуха смикала, зверху лягала. Більше сусіди не приставали, деякі навіть почали підходити гладити. Цей ангел навчив весь під’їзд дуже простого правила: не судіть по зовнішності.
Біля нашого магазину стоїть дівчинка-циганка десь 15-ти років. Грошей ні у кого не просить, просто пропонує допомогу: завантажити в машину сумки, допомогти з візком і за це їй дають копійки. Нещодавно вона стояла в черзі в касі переді мною. Вона купила на ці гроші хліб, молоко, шматочок ковбаси і «кіндер-сюрприз». Мене це розчулило: дитина просто хоче їсти. Віддала їй 5 євро із здачі та купила їй цілий пакет їжі. По ній видно, що чиста душа. Незважаючи ні на що, посміхається і дуже ввічлива. Шкода дитини.
Я фарбую волосся в дуже яскравий рудий колір. Так вже мені подобається. Багато людей кажуть, що це неприродно, бла-бла-бла, пофарбуй в нормальний. Зайшла до супермаркету, стою на касі, оплачую і не можу зрозуміти, чого це так на мене охоронець вирячився. Довго так і по-доброму якось. Пузатий такий і лисий. Років 30 десь. Відходжу від каси продукти в пакет скласти, а він підходить і каже: «Дівчино, у вас такий гарний рудий колір волосся! Вам так пасує, всюди вас помітно. Я ось нікого гарнішого в житті не бачив!». Я розчулилася, подякувала і всю дорогу додому посміхалася, як ненормальна. Так приємно.


На машині трохи спущене праве колесо. Зранку помітила, але спізнювалася на роботу, заїхати на шиномонтаж не було часу. Виходячи з роботи, бачу, якийсь чоловік крутиться біля машини. Думаю: що йому треба? В руках листочок тримає. Через 5 хвилин почав щось писати. І пішов, прикріпивши листок паперу на двірники. Посміхнулася. Думаю, як у фільмах виписувати почали штрафи, коли водія немає, чи що. Підходжу, а там: «Шановний водію, у вас спущене колесо. Може, ви це не помітите і поїдете, а записку на лобовому склі побачите в будь-якому випадку. Безпека починається з колеса. Щасливої дороги”.
Навчався в автошколі і була у нас в групі літня жінка, 69 років. Дуже приємна, учитель, але через вік навчання їй давалося нелегко. Ми її запитували, навіщо їй це, вона завжди втікала від відповіді. Настав день «X» і всі ми приїхали на іспит в ДАІ. Заходимо в клас для здачі теорії. Наш екзаменатор підходить до неї і запитує:
— «Що ж ви в такому віці на права здавати пішли?»
І нарешті я почув відповідь:
— «Мій чоловік в минулому році отримав інвалідність і не може сісти за кермо. Ми живемо в селі, а працюю я в сусідньому, там і крамниця наша. Щодня ходжу 15 км пішки на роботу, а ноги у мене вже не такі, як 5-10 років тому. А вдома без діла стоїть старенька “сімка”».
— «Тобто, ви здаєте на права, щоб на роботу і в магазин пішки не ходити? »
— «Так»
— « І ніколи не поїдете в місто? »
— « А що мені там робити? Там рух страшний!»
Він бере її за руку і веде зі словами:« Ходімо зі мною». Більше ми її не бачили. Як сказав наш шкільний інструктор, вона отримала права і щаслива поїхала додому в село.
Я на 9-му місяці вагітності. Якось подзвонила в двері найдивніша сусідка з під’їзду і віддала 3 пакети дитячих речей. Сказала, з сусіднього під’їзду передала молода пара, бачили, що ми в очікуванні чуда. Я, звичайно, знала, що у чоловіка дружний під’їзд і я люблю своє місто, але все одно в шоці.
Прогулювалась з подругою в ТЦ. Коли прийшла додому, виявила, що загубила золотий браслет, який подарував хлопець. Було до сліз образливо, дуже дорогий серцю подарунок. Поїхала назад, щоб знайти його, хоч і знала, що безнадійно. В кінотеатрі повзали по підлозі зі співробітниками (спасибі їм за небайдужість), немає браслета. Зустрічаю техпрацівницю, вона підказала звернутися до контролера. Запитала у нього, разом пішли на ресепшен – там сказали, що знаходили золотий браслет, віддали на інший ресепшен. Мої очі засяяли від радості, емоції переповнювали, коли я побачила свій браслет! Радості було більше, ніж коли я його отримувала в подарунок. І адже хтось віддав його контролерам. Я розумію, що не це головне в житті, але все ж…
Чоловік повинен був повернутися з відрядження. А я вирішила приготувати смачненьке. Пішла в гіпермаркет, накупила продуктів. Це було взимку, на вулиці темно. П’ятниця, вечір, в районі повно п’яниць і гопників. Тягну важкі пакети, руки мерзнуть. Підходить хлопець в треніках і натягнутою на очі шапкою, хриплим голосом говорить: «Пакети давай!» Перша думка: мене грабують. Розгубилася, тремтливим голосом кажу: «Ні». Він ще більш загрозливо: «Перед чоловіком своїм випендрюватися будеш», – і з цими словами вихоплює пакети з рук. “Де живеш? Куди віднести? »-«Там», – показую замерзлим пальцем в бік будинку. Мовчки доніс пакети до під’їзду. Поставив біля дверей: «Далі сама» – і пішов. Розірвав шаблон, зламав стереотип. Є серед гопників виховані чоловіки!