Закарпаття: як нам не захлинутися у смітті
3-07-2019, 19:56. Розмістив: redaktor
Сміттєву біду в туристичному краї допомагають зменшити ентузіасти, місцеві «диваки» та роми. Рожевий босоніжок, шматок грабель, рештки іграшкової машинки, жерстянка з-під кави, іграшкова каструлька з поламаним денцем та кришка від пластикової діжки (в подібних квасять капусту). На додачу до безлічі різнокаліберних пляшок це те, що протягом трьох хвилин виловив у мальовничому місці Карпат фотограф Сергій Гудак. Виловив, аби сфотографувати.
Кілька пар рукавиць, ґумаки, як на Закарпатті називають рибальські чоботи, білий фон – це вже «джентльменський набір» фотографа, що він возить у багажнику, окрім, зрозуміло, апаратури. Звісно ж, там і пакети, в які складе «експонати», та все, що встигне зібрати на локації, щоби вивезти на смітник.
«“Річки Закарпаття” – так я назвав цей проєкт. Це про те, що, окрім води, рослин і тварин, “тече” річками нашого краю. На жаль, так. Уж, Латориця, Боржава… Але почав не з річки, а з цього місця. Вільшанське водосховище Теребле-Ріцької ГЕС, прекрасна локація, так і уявляєш, як цим “морем” серед гір плавають катамарани та навіть яхти, а люди милуються краєвидами. Про краєвиди в мене є фото. І є фото, зроблене з ракурсу, зміщеного на метр, там видно оцей жах», – розповідає Сергій Гудак, закарпатський фотожурналіст і також автор Opinion.
Сергій каже: «Чому я знімаю сміття, ще й, так би мовити, “крупним планом”? Аби “олюднити” його. Аби сміття не уявляли якоюсь абстрактною купою, що виникла не знати звідки. Адже хтось приніс сюди оці упаковки з-під монтажної піни та оливи для бензопили. Я вигадав цей проєкт саме тоді, коли побачив у купі сміття у “бухточці” водосховища унітаз, дитячий горщик та таз для прання. І це не вписується в тезу, що, мовляв, “до нас у Карпати прийшли туристи і насмітили”. Це, вочевидь, викинули місцеві. Навряд просто від нелюбові до свого краю. Певно, і тому, що не знають, що з цим робити. Тож і пропоную побачити і подумати над цим разом».
Проєкт триває. На часі головна, певно, річка регіону – Тиса. І можна запроваджувати ще й «Зіпсутий краєвид». Про прекрасні місця, спотворені сміттєвими купами. Найбільше їх у гірських районах Закарпаття. І цей контраст краси й непотребу вражає.
Людям же ж просто нема куди виносити сміття. Даються взнаки і специфіка місцевості, і відсутність стратегії та фінансування інфраструктурних проєктів, і бездіяльність відповідальних. Тому великим смітником стають річки. Як кажуть, «вода понесе»… І вода слухняно несе сміття з гір, а потім частково і за кордон, наприклад, Тисою сусідам-угорцям, вертаючись не найкращим іміджом і штрафами. Звалищем стають і береги.
От ми в околицях прекрасної Колочави, села десятьох музеїв, розміщеного в обіймах гір мальовничої Міжгірщини. Відходи з хат виносять на береги приток Тереблі, часто це просто через дорогу, а коли купа стає завеликою – спалюють. До слова, через річку – вже територія Національного природного парку.
Сьогодні системний збір відходів охоплює лише частину території Закарпаття. Якщо в Ужгороді та, скажімо, Мукачеві, другому за розміром місті краю, працюють спеціалізовані підприємства, які сяк-так дають раду, то Міжгірщина, Рахівщина, Хустщина ризикують потонути у власних відходах. Ще 2014 року на Берегівщині почали будівництво сміттєпереробного заводу, коштами допомагали структури Євросоюзу, та справа зупинилася. Наприкінці року процес «розморозили», але ненадовго, і з 2015 року «віз і досі там». А про потребу сміттєпереробних чи бодай сміттєсортувальних підприємств волають і на Іршавщині, і на Ужгородщині, власне, по всій області. От тільки громади не поспішають погоджуватися розмістити такі в себе, як і виділяти землі для полігонів твердих побутових відходів. На початку 2010-х провалилися всі громадські слухання про облаштування полігону на межі Ужгородщини і Мукачівщини, що мав би обслуговувати майже всю низовину області. У столиці Закарпаття тим часом ситуація саме із захороненням відходів критична.
Полігон у селі Барвінок, що впритул до Ужгорода, відкрили 1998 року. За два десятиліття роботи він використав уже весь потенціал, і його рятують, як можуть, в аварійному режимі, адже альтернатив нема. До 42 тис. т відходів щорічно складають тут, і кожного року все більше. Гора зі сміття нависла над кладовищем, сягаючи майже 20 м заввишки, ще й час від часу займаючись, а потім довго тліючи.
«От ви тут знімаєте, то кажіть їм, пишіть, треба давити на районну, обласну владу, аби дали землю для нового полігону!» – каже водій вантажівки фірми, що «сміттєво» обслуговує Ужгород. Він відмовився представитися, але от те, що з відходами біда – каже охоче. Щодня сюди він і колеги здійснюють із десяток рейсів. Машини зустрічають місцеві трударі (звісно, неофіційні): на полігоні працюють, а часто і зовсім поруч мешкають люди, котрі сортують відходи та здають те, що зібрали, як вторинну сировину.
Полігон, кажучи чиновницькою мовою, остаточно «довичерпає» свій потенціал до 2020 року. Якщо ж нового місця не буде, доведеться продовжувати його роботу, наприклад, уже вкотре засипавши 5-метровим шаром ґрунту, що дозволить експлуатувати звалище ще рік. Зараз же гігантський смітник «підмуровують» землею з боків, аби сміття не осипалося. Якби ж не місцеві сортувальники, сміттєзвалище було б значно більшим: люди визбирують до третини об’єму відходів. Приймають сировину просто тут же, біля в’їзду на полігон. Кілограм пластикових пляшок, наприклад, коштує 1,5 грн, а от пивних банок – вже 8.
Сортувальники, зазвичай схожі на ромів та часто працюють родинами, озброєні великими мішками та металевими гачками.
У них є певна «спеціалізація»: зазвичай вишукують і складають до мішка один вид відходів за раз. Видів ресурсу не так багато: скло (окремо біле і кольорове), метал, алюмінієві банки, картон і пластикові пляшки, решта лишається на полігоні, котрий щодня пнеться догори, хоч як цю масу гребти екскаватором…
…13 охайних діжок: скло різних кольорів, пластикові пляшки, кришечки, жерстяні банки, металеві кришки, пакети, пакувальна плівка, тетрапак, пластикові флакони, різний папір… Плюс віконне скло, пивні пляшки, неформатний пластик та картон. Усього – 17 категорій. У невеликому павільйоні обладнані акуратні ємності з маркуванням.
Це громадська станція сортування «Вторинка». Її у селі Невицьке, що в 12 км від Ужгорода, заснував ентузіаст Володимир Цигика. Партнер – сільська рада, а ідея проста: люди приносять відсортовані відходи, їх забирає заготівельник, отримані від нього кошти йдуть на благоустрій, як-от клумби. Першою з колекції із Вільшанського водосховища, яка досі їздила у багажнику Сергія, своє місце в контейнері «Вторинки» знаходить та сама кришка діжки для капусти. «О, добрячий шмат пластику! Кожний предмет, який люди принесли сюди, не потрапить на звалище. Це – не сміття, це – товар. Це ресурс!» – каже Володимир Цигика.
Розповідає: «Це господарське приміщення сільради. Тут була купа всього різного, наприклад, старі вікна з дитсадка. Розібрали, вивезли ЗІЛом, взялися облаштовувати. Обшивку я зробив власноруч, каркас – разом із братом, кум допоміг приварити ворота, а Сашко, який і забирає сировину, оформив контейнери для різних видів відходів, аби люди одразу бачили, що куди складати, максимально наочно. Налагоджую співпрацю з тутешніми магазинами і кафе, аби свої відходи нам привозили. Допомагає резонанс, і сюди вже багато людей возить з Ужгорода».
За перші два місяці роботи зібрали близько 1,5 т сировини. Але особливого ентузіазму в мешканців Невицького не спостерігає. «Може, тому, що не бачать проблеми з відходами? Машина забрала й повезла, і все, проблеми не видно. Я, коли їду сюди, на “Вторинку”, велосипедом, то умисно беру в пакет кілька пляшок, аби вони бряжчали, привертаю увагу. Непросто дається. Наприклад, чому пляшка, яку хвилину тому тримали в руках і пили з неї, скажімо, пиво, для людей стає сміттям тієї миті, як її поставили на землю? Її ж можна привезти сюди. Як багато чого іншого. І це не проблемно, не складно, це не “соромно”. Знаєте, на Закарпатті є така приказка: “Що не зогниє – те згорить”. Раніше, коли не було пластику, біди не було: органіку – на город, папір – у піч, скло використовували найчастіше повторно або здавали, як і брухт. Але все це пакування – то лихо. І я вчу людей сортувати. Нескладно ж взяти картонну коробку і просто складати туди все, що можна принести сюди, а тут розкласти по контейнерах. І це не сміття – це товар, який ми продаємо у рамках соціального проєкту! Проєкту, який, передовсім, спрямований на те, щоби захистити довкілля. Захистити від нас самих», – говорить Володимир.
«Концепція така: людина не лишає нам пакет чи коробку, а сама розкладає відходи в контейнери. Самообслуговування на станції – це навмисний організаційний хід, маленька хитрість. Адже ми хочемо виховати нову культуру поводження зі сміттям, таке відповідальне ставлення до відходів, при якому вони не перетворюються на непотріб, а стають цінним ресурсом – вторинною сировиною. А щоби сировина мала ліквідність, вона повинна бути чиста і суха. Це не смітник, це не звалище! Це станція сортування відходів, наша, громадська», – Володимир Цигика, кажучи це, на практиці показує, як просто тут все влаштовано. З багажника дістали ще й коробку і кілька пакетів з посортованими вдома відходами: принагідно й ми здаємо свою «вторинку».
«Відверто: дещо втомився людей тягнути за вуха. Ми багато про це говоримо. А односельці закривають очі й кажуть, що проблеми нема. Або що Цигика придумав проблему, такий собі дивак, не має чим займатися, мабуть. Водночас у соцмережах ці ж люди роблять репости дописів про кашалота, у шлунку якого знайшли 200 кг пластику, чи пташки, яка заплуталася в кульку, і бідкаються. А де птаха це зробила? На сміттєзвалищі ж. Для мене очевидно, що сміття треба сортувати! Й от є “Вторинка”, створена інфраструктура: користуйся – і сміття буде менше, а селу користь! Я неймовірно вдячний всім, хто долучився до цієї ініціативи, хто вже сортує власні відходи і відвідує “Вторинку”! Ваш приклад поступово спонукає інших змінити своє ставлення до проблеми зі сміттям і долучитися до проєкту!» – попри все, Володимир вірить, що до людей вдасться достукатися та подібних станцій стане більше.
«Чому я це роблю? Не маю чіткої відповіді. Просто знаю, що це потрібно. Коли ще їздили з родиною до Криму, то мій відпочинок починався зі збору сміття на пляжі. Бо інакше не міг відпочити, це мені ламає весь кайф. Я не згоден жити в смітті!»
«Це павук на ім’я Поля, вона вміє сортувати сміття, і в неї для цього багато лап. Павук, який сортує, мабуть, другий за важливістю після Пластикожуя. Ми бачимо, що Пластикожуй вміє виготовляти прикраси, посуд, канцелярію… Може, ще й звірів для подвір’я школи зробити? Ідей багато!» – каже Софія Ходань, учениця школи Великих Лаз, що на Ужгородщині. Їй 15 років, і вона відрізняє пластик із різним маркуванням, от зараз потрібен більш щільний, маркований цифрою «2». У сільській школі відкрили «Резиденцію Пластикожуя» – лабораторію переробки пластику на корисні речі. Ідея пристрою, який дозволяє не викинути, а переробити, належить голландському дизайнеру Дейву Гаккенсу. Він виклав креслення у вільний доступ, і нині в світі є до сотні лабораторій, де працюють за його принципом. Втілення проєкту на Закарпатті фінансувала компанія, котра виготовляє прохолоджувальні напої. Це перший мініцех регіону, діють такі у Львові, Києві та Одесі.
У шкільному бомбосховищі, яке тепер є офісом Пластикожуя, монтує обладнання і показує, як воно працює, винахідник Євген Хлебніков. Він змінив первинні креслення та теж виклав їх онлайн. В Одесі у лабораторії Precious plastic Ukraine виготовляють не лише кашпо для квітів чи пазли, а навіть музичні інструменти.
«Тут у нас повний цикл: станок для подрібнення і три для формування виробів. Термопрес для виготовлення пластин розміром до 50 на 50 см; екструдер, який плавить, перемішує пластик і видає гарячу нитку, з якої формуємо виріб на шаблон; інжектор, який затискає пластик у форму. От можемо зробити іграшку-дзиґу, наприклад, або із гарячої нитки – мильницю», – говорить Євген без відриву від виробництва.
Олена Марушевська, представниця Всеукраїнської екологічної ліги, каже, що мета історії з Пластикожуєм – передовсім, залучити людей до сортування сміття та поширювати інформацію про правильну поведінку з відходами. Вона каже: «Закликаю всі громади сортувати, а такий пластик приносити сюди й отримувати речі, які потім використати з користю. У перспективі на цьому обладнанні навіть можна виготовляти вуличні меблі, як-от лавиці. Обличчя кампанії – симпатичний герой Пластикожуй. Діти вигадували історії про те, як прилетів рятувати нашу планету від пластику. Насправді ми всі можемо долучитися до порятунку, не будучи байдужими».
Баранинська об’єднана територіальна громада (а саме на її території і розміщене найбільше на Закарпатті сміттєзвалище у Барвінку) встановить і контейнери для селективного збору сміття; це теж включає проєкт. Діти ж, які познайомилися із Пластикожуєм, вочевидь, радо спілкуватимуться з батьками про все, що дізналися: про відходи, сортування, вторинне використання ресурсу…
Пластикожуй, такий ніби смішний і мультяшний, передовсім, навчає свідомої поведінки з відходами в побуті. Для цих дітей не нові поняття не тільки екоторби, а й види відходів і маркування і, власне, сама необхідність сортувати. Це – про відповідальність. І лише вона й усвідомлена необхідність дати раду відходам не дозволить туристичному Закарпаттю захлинутися у смітті.
Більше сотні квадратних кілометрів займають в Україні полігони твердих побутових відходів. Площа сміттєзвалища у Барвінку – 2,5 га, і під 18-метровою горою – іще 7 метрів масиву сміття у котловані.
За даними з Мінекології, Мінрегіонбуду й екологів, площа всіх сміттєзвалищ України становить понад 10 тис. га, а об’єм сміття – близько 1,2 куб. км, що дорівнює 500 пірамідам Хеопса.
Зо 300 кг сміття продукує на рік умовний «усереднений» українець. Може, це і не надто зменшить вагу вашого річного сміттєвого кошика, але все ж, наприклад, хоча б відмовтеся від наступного «ще одного кульочка». Більшість пластику, колись виготовленого людиною, нікуди не поділася й досі. Щось лежатиме у лісах і на берегах річок, дещо плистиме ними, а щось довіку лежатиме на сміттєзвалищі.
Доки ж на Закарпатті про дії, покликані не дозволити бути в смітті по вуха, йдеться тільки ентузіастам, а влада лишається на рівні декларацій намірів, на полігоні в Барвінку з мішком і гачком працює молодий ром Борис.
Робота непроста, але відсортувати на день до кубометру відходів – цілком можливо. І, значить, сміттєва гора поблизу Ужгорода ростиме не так швидко.
А Сергій Гудак і далі возитиме в багажнику рукавиці, чоботи та кілька мішків. Адже щодня може принагідно бути з камерою поблизу закарпатської річки. До речі, у середині червня, після великої води по рясних дощах, угорські активісти поблизу села Тісофюред три дні збирали сміття, «експортоване» з України річкою Тисою. 3 т, кажуть, – це лише те, що встигли…
Текст: Алла Хаятова
Фото: Сергій Гудак
Opinion
Повернутися назад