У випробуваннях на ядерному полігоні двічі брав участь закарпатець Василь Червак (ФОТО)
22-10-2018, 19:03. Розмістив: redaktor
Коли в штольні проводився вибух, гора вібрувала
Тепер щодо Семипалатинського ядерного полігону в Казахстані. Як пише «Вікіпедія», він став першим у СРСР та одним із найбільших у світі. Будували його на ненаселеній рівнині за 170 км від м. Семипалатинськ (нині – Семей) спочатку заклади ГУЛАГу, а з 1947-го – військове відомство. Попри суворі умови – взимку температура опускалася аж до -50°C – роботи завершили швидко. Масштабний об’єкт площею 18,5 тис. км² та з периметром 600 км розташувався на територіях трьох областей. Це був складний науково-дослідницький комплекс, до якого входили місто Курчатов (із лабораторіями, медичними, фізичними, біологічними центрами тощо) та дослідні майданчики. Головним елементом стало «Дослідне поле» із заборонною зоною радіусом 125 км. Розробка першого атомного заряду проводилася під керівництвом
І. Курчатова, роботу над проектом контролювали особисто Сталін та Берія. Перше наземне випробування на полігоні відбулося в 1949-му. До 1962 року таких тут провели 30, плюс 88 вибухів у повітрі й 6 – на великій висоті та в космосі. Вперше в Радянському Союзі тут «тестували» атомний та термоядерний заряд, ядерну авіабомбу й першу у світі водневу. Але після підписання СРСР у 1963-му Договору про заборону ядерних випробувань у атмосфері, під водою та в космосі були обладнані майданчики для підземних випробувань у шахтах та штольнях, де здійснили ще близько 340 вибухів. Затим у 1989 році почався громадський рух проти ядерних випробувань, і указом президента Республіки Казахстан 29 серпня 1991-го полігон закрили. На його базі створений Національний ядерний центр РК.
«Досі Семипалатинський полігон є найбільш зараженим місцем на планеті, – стверджує Василь Червак. – Мені довелося побувати там двічі – на випробуваннях у 1974-му та 1975-му. Групу учасників спочатку посадили в літак, який приземлився в Семипалатинську. Потім нас розмістили в «ракеті» на підводних крилах, і ми пливли вверх проти течії. Дорогою спершу траплялися якісь поселення, згодом вони позникали – лише голий горизонт. Ми причалили в невідомому місці. На нас чекали двоє озброєних солдатів. Звідти добралися до кінцевого пункту – міста, яке пізніше назвали Курчатов. Нас поселили на території й наступного дня роздали перепустки, на яких відмітили зовсім різні позначки – «пташки», «зірочки», «літачки», інші знаки. Кожен із них давав дозвіл проходити виключно у визначені місця. Звідти на місце випробувань 7 годин їхали автобусом – навколо тільки степи, жодної рослинності. Сам процес «тестування» займав два місяці. Спочатку встановлювалися датчики – кожен спеціаліст мав свої прилади, які налагоджував для фіксування вибуху та його наслідків. Судячи з підготовки й кількості учасників, датчиків було порядка тисячі. Потім у визначену дату відбувався власне підземний вибух. Ми знаходилися в захищеному закритому приміщенні, тож, фактично, відчули тільки землетрус. Це все, що можна було сприйняти чисто суб’єктивно. Насправді наслідки перевищують будь-які уявлення, вони просто жахливі, і тільки там можна було по-справжньому зрозуміти, яким це жахом може обернутися для людей, якщо вибух вийде з-під влади. Зараз воно так красиво звучить, коли політики й журналісти байдуже кажуть про «ядерний попіл». Мабуть, не усвідомлюють, якими словами й поняттями граються.
Нам показували озеро, яке виникло внаслідок наземного вибуху – велике, кругле, заповнене водою. А над ним – суцільний чорний берег, тому що каміння розплавилося й почорніло.
Серед «старожилів» полігону ходив такий вираз: «гори біліють». Коли глибоко під землею, в штольні, проводиться вибух, величезна гора починає вібрувати, й від цього з усієї поверхні піднімається пил. Він укриває всю рослинність, всю землю, і від цього гора стає білою.
Після випробування кожен знімав показники зі своїх датчиків, вивчав, аналізував, робив висновки. Потім ми поверталися назад».
Документи з Росії збирав 5 років – а пільги відмінили
Наслідки атомних випробувань неминуче позначаються на здоров’ї, каже Василь Червак. Конкретно в нього відбилися на системі травлення, а загалом, якщо підняти відкриті публікації, можна прочитати про ураження всіх органів. У 1982-му дослідник повернувся на Закарпаття. Працював головним інженером на хустському ЕКОЗі, потім – керуючим у філії «Лісбанку». У 1986 році, дізнавшись про радіоактивні викиди в Чорнобилі, він пережив справжній шок. На відміну від більшості людей, необізнаних із небезпекою, як фахівець розумів, що над людьми нависла масова загроза. «Я переконаний, – каже, – що там на місці була велика кількість жертв, про які не згадують».
– Свого часу, – питаю Василя Павловича, – в Хустському районі проходили мітинги й акції з приводу видобування цеоліту, мовляв, там підвищений радіоактивний фон. Що Ви можете сказати стосовно цього?
– Цеоліт – хороший адсорбент, саме тому його інтенсивно використовували під час найактивнішої фази ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, – відповів мій співрозмовник. – Щодо підвищеної радіації на місці самого родовища… На той час говорили, що це природний фон, на таких кар’єрах рівень радіації завжди на якусь тисячну відсотка вищий. Але ж цеоліт є адсорбентом, він має здатність гасити радіоактивне випромінювання, тобто фон там має бути не вищим, ніж деінде. Тому не виключено, що на місці цеолітового родовища, причому не дуже глибоко, може знаходитись уранова руда. На мою думку, ця імовірність досить висока.
І на завершення. Василь Павлович, переживши ядерні випробування і пробувши 4 місяці в зоні підвищеного опромінення, виявляється, мав право на доплату до пенсії. Сам він цього не знав, аж у 2013-му колеги з Росії сказали, що є такий закон, причому аналогічні пільги діють в Україні. «Я пішов у соцзабез, там підтвердили, що вони є, і аби їх оформити, потрібні такі й такі документи. Однак усі вони, всі списки так чи інакше мають гриф цілковитої таємності. Почалося затяжне листування з російськими установами, повне несподіванок. Відповіді приходили інколи зовсім не з тих інстанцій, де відбувалася реєстрація. Щоб отримати ті кілька документів, пішло цілих п’ять років! Остання підтверджуюча довідка надійшла лише кілька місяців тому», – розповідає Василь Червак. Але коли з усім пакетом він прийшов у соціальну установу, то дізнався, що за цей час уряд скасував ті пільги!
Мабуть, найбільш прикро за витраченим часом і силами. Василь Павлович – єдиний закарпатець серед учасників випробувань на Семипалатинському полігоні – поки що радиться з юристами, чи є підстави добитися пільг. А поки що він хоче підкреслити основний висновок із свого досвіду. Ядерна зброя – це страшна загроза, якої люди не усвідомлюють. До неї «звикли», заспокоїлися, граються гучними заявами й погрозами. А це –велика помилка. Чим довше ядерна зброя присутня на планеті, тим більша імовірність, що вона десь «вистрелить». І від цього програють, причому жорстоко, всі…
Василь Горват
Повернутися назад