Яблуневий рай у селі Нанково на Хустщині (+ФОТО)
19-11-2018, 19:52. Розмістив: redaktor
А можна я лірично напишу про рідне село Нанково? Бо мене кусають спогади дитинства, в якому було багато всього: радості й гіркоти, здивування і мрії, любов і розчарування, і смачне свіже молоко з шумом, і завжди з усіх боків обгризена кірка сірого хліба, який я несла додому, і крадіжки кукурудзи з колгоспу вночі, і купання в річці Хустець улітку, і катання на шубі взимку з пагорба, що біля церкви…Інколи ці спогади накривають хвилею морською, і душа моя переповнюється сльозами. В таку мить я плачу тому, що не можна купити в дитинство квиток, де ще моїм батькам за тридцять, де ще так сонячно й трояндово навколо.
Скільки себе пам’ятаю, в моєму житті завжди багато музики. У дитинстві її теж було не менше. Мама, ще тоді молода, часто співала. Особливо, коли голубці крутила:
«Ой Нанково файне село,
Лиш мало у ямі,
Такі у нім файні дівки,
Як намальовані».
Ніколи не чула у її виконанні попси, лише народні пісні. Вона й тепер співає, але дуже рідко. Розказувала, як на заробітках у Празі, миючи посуд, заспівала:
«Ой, доле моя, доле!
Десь ся, доле моя, діла?
Ци тя вода замулила?
Ци тя, доле, риба йзіла?»
Ті, хто був там, аж розплакалися. Бо в мами голос дуже гарний. А пісня мелодійна й настільки журлива, що розчулить будь-кого. Здається, від неї навіть камінь плаче. Її співають і в сусідньому Нижньому Селищі. Тамтешні мешканці взагалі вважають її своє візиткою. Але я знаю, що ця пісня – нанківська!
Уночі в колодязі купаються зорі, а вдень хлюпається риба
Від мами першої дізналася і про легенди Нанкова. Їх є кілька і дуже цікавих та містичних. Істину годі шукати, бо село давнє. Одна оповідає, що воно отримало назву від імені герцога Нана. Спершу виникло на лівому березі потічка Лісновець, і там понині видно горбок, де стояла перша церква. Те місце було вологим, що спричинило руйнування храму і хат, відтак Нанково перенесли на два кілометри вище й на пагорбі поставили церкву.
Інша легенда – така. У XVI столітті Мараморощиною ходила Золота Орда, щоб захопити Хустський замок. Оселилися турки в урочищі, яке дістало від них і назву: Туртели. За свідка – донині там є колодязь, викопаний османцями. Уночі в ньому купаються зорі, а вдень хлюпається риба. Одного разу турок побачив у долині Хустця пшеницю й вигукнув: «Нанк! Нанк!». У перекладі з турецької це – «хліб». То за цією легендою Нанково – хлібне село. А воно колись направду було хлібним. Бо тут у радянський час були колгоспні поля, де вирощували пшеницю. Правда, сіяли і кукурудзу, і буряк. Позаяк хата моєї бабки Ілянки межувала з тими полями, то я дуже добре запам’ятала, як улітку з іншими дітьми ховалися в золотому колоссі ланів. Не раз бувало, що діти губилися в пшениці й не могли вийти з неї…
Золоті часи – золоте дитинство, в якому я слухала й інші легенди про Нанково з відкритим ротом. Наприклад, про банду «вовчі пси», котра напала на малий хутір, який не мав назви. Згодом виявилося, що розбишаки переплутали хутори, яких тоді було лише два. Їм треба було в Нанагово. Тож обікрали безіменний хутірець, але встигли охрестити його Нанково. Повертаючись додому, наказали тамтешнім мешканцям не змінювати назву.
А як же кохання? Хіба в ті далекі часи люди чи не вміли любити? Ще й як уміли! Їхні серця також розбивало це прекрасне й болюче водночас почуття. Тому Нанково має ще й напрочуд романтичну легенду. В одну дуже вродливу дівчину Уляну закохалися два рідні брати Ново і Ково. Вона ж любила їх обох і не могла ніяк вибрати, за кого вийти заміж. Обидва пропонували руку й серце. І вигадала завдання для них: «хто першим знайде місце, де будуть рівнини, гористі ліси й річка, той стане її чоловіком. Але водночас мусить поспішити додому, до Уляни». Дівчина обманула хлопців. Вона вже знала про існування цього райського куточка, тому вже чекала там того, кого серце приведе до неї. Тим чоловіком виявився Ково. Натомість Ново втямив, що насправді не кохає Уляну. Він лише захопився її красою. На щастя, брати помирилися. А Уляна й Ково лишилися жити в раю, який назвали Нанково.
У Нанкові завжди жили віруючі люди
Легенди – легендами, але перша письмова згадка про село датується 1391 роком. Про життя там у наступні століття, на жаль, відомостей нема. Але в 1751-му в архівних документах згадується дерев’яний храм святої Параскевії з вежею та двома дзвонами, про яку «НЗ» вже писали.
З історії поселень відомо, що останні створювалися навколо храмів, де поруч розростався цвинтар. Позаяк цей костел (нинішня назва церкви Вознесіння Господнього) в центрі Нанкова, а довкола нього – могили, то припускаю, що село мало початок саме звідси. А вже потім розширювалося. Ніде правди діти: могили вже затоптані. За моєї тямки посередині шляху була маленька могилка. Я завжди обходила той гробик, але нині вже його нема. Нічого не зробиш: таке життя…
До речі, крім цієї пам’ятки архітектури, Нанково має ще церкву Святої Трійці, а в урочищі Полянки є каплиця Божої Матері «Нанківська» («НЗ» писали). Нині там будують храм.
У моєму рідному селі першими зацвітають шафрани й нарциси. Про білосніжний нарцис бабка казала, що отруйний. Не дай, Боже, ставити у вазу там, де спиш. Бо вранці не прокинешся. Про ці квіти є дуже гарна легенда. Виросли вони тут у XVII сторіччі, коли з Нанкова до Хуста на возі везли Чудотворну ікону Божої Матері. Ікона не хотіла залишати село, її шмагали батогом. І де з очей Богоматері падали сльози, там з-під землі виростали нарциси. А ікона отримала другу назву – «Просльозившася».
Багате село й на мінеральні джерела. Нанківчани називають це купелі. Одна з них захована далеко в лісі, як іти на Бороняво. Коли була дитиною, то бабка брала й мене купатися. Також є залишки солекопалень, де пращури добували сіль і як данину відвозили по три підводи щомісяця панам Шенборнам у Берегово. Для них вирощували й худобу, ткали полотно з конопель та льону, а чоловіки випасали баранів, кіз, бичків.
У Нанкові кожна вулиця має якщо не офіційну, то народну назву. Я дотепер не знаю, що означає назва вулиці Ганчічов, де жила моя бабка. Якщо походження інших – Березник, Ясиновець, Мелишний, Ліщани – можна витлумачити, то цієї – аж ніяк.
Ще є одна цікава історія: у 1974 році Олена Шутко обробляла город і в землі знайшла скарб. Це був глечик, у якому нарахували 1000 штук римських срібних монет І – ІІ ст. нашої ери. Звісно, знахідку жінка здала в обласний історичний музей. Але я про те, що Нанково вже існувало за Риму!
Населений пункт розташувався на двох частинах: одна лежить у долині, друга – на пагорбах. Має площу 1509,3 гектара і межує з селами Нижнє Селище, Іза, Бороняво, Липча, Кіреші. В кінці блакитною змійкою протікає річка Хустець, яка впадає в Тису. «Хустець уже не той, як колись», – почула одного разу в автобусі, їдучи додому. Змалів. Ніби береги його звузилися. В Нанкові й озеро є. Трагічне, до речі. Забирає у свій вир людей. Але й воно у спекотне літо пересихає. І тоді можна перейти його пішки. Враження таке, ніби це й не озеро, а кратер.
В селі добре влітку, коли підеш на город і приносиш звідти все, що душа бажає: від овочів до фруктів. А вже зима тут дуже депресивна. І осінь теж сумна. Особливо, коли почнуться дощі. Це, мабуть, у кожному селі так.
Про Нанково можна багато гарного написати. Бо варті уваги і дитсадок, і школа, і вчителі, і звичайні люди. Але це вже зовсім інші історії, які заслуговують на окремі публікації.
Мені ж моє Нанково світиться, мов достигле червоне яблуко на гілці. І чомусь нагадує Едем, бо виросла я біля райських садів, які виростив мій дід Дмитро. Його вже давно нема, а сад ще живе. Хоча яблуні постаріли. Влітку тут тьохкають соловейки так гарно, аж душа радіє. І сонце не таке, як в Ужгороді чи деінде. Бо воно тут схоже на паску. Пригадую, одного разу приїхала додому і зауважила, що небо постаріло, а хмари посивіли. Ніби це небо тоді впало мені на голову.
Чим більше людині років, тим частіше вона згадує тих, хто вже тонший за повітря: рідню, сусідів, друзів. Але є віддушина: каплиця Божої Матері. Там – особлива аура. Це не висловити. Це треба наживо відчути.
***
позолотила яблуні печаль
а ми з тобою не зустрілись досі
про передзим’я наших нестрічань
нагадує ця яблунева осінь
твоя мовчанка яблуком паде
мені у руки з голубої гілки
обтрусить вітер листя золоте
заграє сплін у золоту сопілку
гуляю в яблуневому саду
цілую щічки яблукам червоним
бо вранці білим снігом я зійду
на яблуні у золотій іконі
Маріанна ШУТКО, НЗ
Повернутися назад